Ця історія може надихати, – Ірина Цілик про зйомки та успіх «Земля блакитна, ніби апельсин»

В Україні презентували довгоочікуваний документальний проєкт «Земля блакитна, ніби апельсин». Стрічка вже зуміла підкорити світові кінофестивалі, зокрема, знаменитий американський Sundance. Тепер же фільм можуть переглянути всі українці, які точно не залишаться байдужими від побаченого!

«Земля блакитна, ніби апельсин» – це непересічна історія про жителів прифронтового містечка, яка вже стала справжньою сенсацією у категорії документального кіно, повідомляє 24 канал. А все тому, що Ірина Цілик вирішила показати іншу сторону війни, про яку часто забувають.

У центрі подій опинились 36-річна Ганна і її четверо дітей, яких жінка виховує самотужки. Не зважаючи на всі труднощі, з якими стикаються українці у «червоній зоні» Донбасу, головні герої не втрачають життєрадісності та мають багато творчих захоплень, зокрема, грають на музичних інструментах та самі знімають фільми про життя в час війни.

Після гучної прем’єри фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» журналісти 24 каналу поспілкувались з режисеркою стрічки і письменницею Іриною Цілик та дізнались ексклюзивні деталі створення фільму і його успіх за кордоном.

«Земля блакитна, ніби апельсин» – перший український фільм, який представили на кінофестивалі «Санденс». Окрім цього, стрічка є лауреатом багатьох міжнародних премій. Як загалом за кордоном сприйняли український фільм?

Мушу сказати, що перший наш досвід зустрічі з глядачами відбувся на фестивалі «Санденс» в США, і це був дуже особливий досвід для всієї нашої групи, тому що всі зали впродовж всіх показів були завжди переповнені.

Люди реагували дуже емоційно, і плакали, і сміялися, і аплодували стоячи, і потім ставили нам безліч запитань.

І, відверто кажучи, ми не чекали такої реакції, тому були вражені, і трохи навіть заскочені зненацька. Але потім фільм почав далі мандрувати світом. І судячи з того, як його відбирають на фестивалі, які він отримує відзнаки, і скільки ми різних відгуків за цей рік почули, є відчуття, що фільм добре сприймається і розуміється різними людьми по всьому світу.

Як гадаєте, в чому секрет успіху фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»?

Важко сказати, чому так. Можливо, тому що в нашій історії є все ж таки щось універсальне. І хоча не всі люди у світі знають, що таке війна, але всі ми, незалежно від країни, місця перебування, раси і так далі знаємо, що таке випробування. І в такі часи потрібно на щось спертися, і, як правило, це якісь базові речі – сім’я, друзі, любов, мистецтво.

Я так думаю, що наш фільм, мабуть, дає, якщо не відповіді на ці питання, то принаймні натяки, що можна шукати в собі бажання жити, не складати руки, незважаючи на всі труднощі.

Головні герої фільму «Земля блакитна, ніюби апельсин» / Фото Пресслужба фільму

Розкажіть, будь ласка, більше про задум і сюжет стрічки. Чи вдалось реалізувати всі ідеї щодо цього проєкту?

З самого початку фільм мав дещо іншу концепції та ідею, тому що ми думали, що це буде документальний фільм про проєкт «Жовтий автобус», в якому різні українські кінематографісти влаштовують кінотабори для підлітків у прифронтовій зоні, і в такий спосіб відволікають їх від цієї непростої реальності. Ми спершу шукали різних героїв, їздили в ці табори, кілька разів були в Авдіївці, але потім склалися обставини так, що ми зупинилися на спостереженні лише за однією родиною з Красногорівки – це мама і четверо дітей.

Мені і нашій знімальній групі здалося, що так буде більш правильно, що ми зможемо провести з ними більше часу, зробити глибший та інтимніший портрет. Але що стосовно задуму і сюжету, то, звісно, вони безкінечно змінювались упродовж створення фільму, тому що документальне кіно – це живий організм, і часто ти починаєш з одного задуму, а приходиш до якогось іншого.

Ти маєш владу розказати дуже різні історії, і акцентувати на дуже різних речах, навіть якщо знімаєш одних і тих самих героїв.

Героїні фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» / Фото Пресслужба фільму

Скажу, що десь посередині цього шляху прийшло усвідомлення, що варто зробити один із головних акцентів на лінії фільму у фільмі, тому що саме ця лінія, певно, зробила наш фільм більш унікальним, більш особливим, який вирізнявся і трішки з новою оптикою розповідав про життя цивільних людей у прифронтовій зоні. Тому якраз у процесі монтажу ми до цього дійшли. Думаю, ця ставка зрештою зіграла належним чином.

Як Ви натрапили на цю унікальну родину Трофимчуків у прифронтовій зоні? Чи було складно працювати з реальними героями, які проживають своє життя, а не грають ролі?

Родину ми знайшли завдяки проєкту «Жовтий автобус». Коли я приїхала спершу в один із цих таборів, спочатку як гостя, представляючи свій короткометражний фільм, пам’ятаю до мене підійшли дві сестри – Мирослава і Настя Трофимчук. Вони мені запам’яталися, бо обидві були якісь дуже світлі та відкриті, і ще вони мені тоді сказали, що люблять пісню «Повертайся живим», написану за моїм текстом. І я для себе якось виділила цих дівчат, а потім ми знову з ними перетиналися і в якийсь момент вони запросили нас з групою до себе в гості, у свою Красногорівку.

Коли ми приїхали в їхній дім, зустрілися з їхньою мамою Ганною, побачили їхніх братів, усіх цих котів, музику і дуже фактурний і атмосферний дім, ми одразу зрозуміли, що це наші герої.

«Земля блакитна, ніби апельсин»: ексклюзивні деталі фільму / Фото Пресслужба

Чи було складно з ними працювати? Ну тут, як і в будь-яких стосунках, бувають і злети і падіння – так і в дружбі, і в коханні, і в роботі з героями документального фільму. Загалом наші герої були дуже відкриті з самого початку і в цьому нам дуже пощастило. Але, звісно, часом бували моменти, коли здавалося, що вони втомилися, можливо, навіть трошки шкодували, що так надовго впустили нас у своє життя, але зрештою ми їх знімали упродовж року, приїжджали знову і знову, жили в їхньому домі, всі подружилися і я сподіваюся, що в результаті наші герої не пошкодували, що погодилися зніматися.

Ганна з дітьми також є режисерами та авторами роликів. Чи давали вони поради Вам?

Я думаю, що під час зйомки документального фільму всі впливають одне на одного. І творча група – режисер, оператор та інші, і герої, ми всі проростаємо одне в одного, змінюємося в процесі зйомки. І тут уже не до кінця зрозуміло, хто на кого впливає, тому що все це симбіоз.

Я глибоко переконана, що втручаючись з камерою у чиєсь життя, ти все одно його змінюєш, ти не можеш не порушити цю реальність. І подальші події, які трапляються з твоїми героями, частково відбуваються, тому що це просто їхнє життя, а щось відбувається, бо поруч камера. І не до кінця ясно, що з чого виростає.

Звісно, ми всі мали багато творчих розмов, говорили і про кіно, і про те, як це все робиться, і наші герої з нами теж часом радилися. Але мені, як режисерці, було дуже важливо зберігати певну дистанцію, я за це на всіх етапах боролася. Маю на увазі ту дистанцію, коли, скажімо, вони знімали свій фільм, можливо, мені з висоти якогось уже досвіду було зрозуміло, що вони роблять якісь помилки, щось мені, можливо, хотілося їм порадити, підказати, але я била себе по руках, прикушувала язика, тому що розуміла, що я не маю права заходити на цю територію, і ми намагалися зберігати нейтралітет, мовчки спостерігати за тим, як вони знімають, і не втручатися в цей процес.

Головні герої «Земля блакитна, ніби апельсин» теж створюють фільми / Фото Пресслужба фільму

Уже потім, коли ми закінчили свій фільм, ніщо не заважало нам чимось допомогти Мирославі, коли вона завершувала монтаж свого фільму перед тим, як подавати його на фестивалі. Але поки наш фільм не був завершений, ми вважали неетичним втручатися в їхні знімальні процеси.

Головні герої надихають з перших хвилин трейлера, адже в них стільки оптимізму та життєрадісності. Чого кожному українцю варто запозичити у Ганни та її дітей?

Скажу як режисерка, мені, мабуть, і хотілося поділитися саме такою історією наших українців і з іншими людьми у світі, і з нами самими, тобто українцями. Тому що нам всім часом трошки не вистачає сил і бажання не просто жити, а радіти життю попри все, що з нами відбувається.

І тому мене ця родина так сильно і зачепила за живе, бо я побачила перед собою не просто маму одиначку, яка тягне своїх чотирьох дітей, а яка насичує їхнє життя радістю, якимись активностями, якимось шансами на майбутнє.

І що мене особливо, мабуть, в цьому зачепило, так це те, що ці прості, скажімо так, «маленькі люди» не є просто жертвами цієї війни, вони мають сили якось цьому протистояти, нехай у свій власний спосіб, навіть розповідаючи історії про себе іншим і собі самим.

Ганна із фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» / Фото Пресслужба фільму

Мабуть, тому ця історія так і зачіпає інших людей і хочеться вірити, що когось вона надихне, особливо в такі химерні часи, як зараз, цього року, коли всі ми трошечки знесилені від цих пандемічних випробовувань, коли часом люди сидять місяцями вдома. Корисно згадати, як воно було тим людям, які так само сиділи вдома, але водночас ще й гупало і могло прилетіти в твій дім, або дім сусідів. Тому я думаю, що ця історія справді може і надихати, і нагадувати нам про те важливе, що є в нашому житті.

Кожен переживає війну по-своєму і ніхто не залишається осторонь цієї теми. Як війну сприймають герої «Земля блакитна, ніби апельсин»? І чи вважають вони себе патріотами (адже Анна і діти так і не покинули свою домівку)?

Це правда, війну кожен переживає по-своєму і те, що я помітила на Донбасі, думки і спостереження, які мене наздоганяли, що більшість цивільних людей там до війни вже звикли, сприймають її як рутину, як норму. Особливо це впадає в око, коли ти спілкуєшся з дітьми, бо вони виросли в часи війни, і ці «правила гри» відомі їм уже давно.

Вони не звертають на це увагу, вони за характером звуку чітко визначають, що куди летить, що звучить небезпечно, а що безпечно. І це не може не зачіпати людей, які приїжджають з мирної території, є над чим подумати. Особливо, зважаючи на те, що ми не знаємо що буде завтра, і коли це все закінчиться.

А якщо говорити про патріотизм, то мені дуже подобається, що якраз родина Ганни та її дітей є патріотами свого міста, це дуже відчувається. Вони дуже люблять свою Красногорівку, і саме для цієї родини було би великим випробуванням покинути свій дім, поїхати кудись в інші світи.

Діти з фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» / Фото Пресслужба фільму

Звісно, Ганна мала багато сумнівів, тому це величезна відповідальність залишитися разом з дітьми чи поїхати, обидва варіанти непрості, але вона зробила цей вибір. І це люди, які живуть на території України, які мають проукраїнські погляди, хоча вони не належать до дуже активних патріотів. Але оцей їхній патріотизм відносно власного міста, він дуже дорогого вартий, я думаю, що з цього все починається.

Мене колись сильно зачепило і потішило як сказала Мирослава, що вона хотіла би досягти якихось успіхів у великих світах, у Києві, ще десь, але потім робити якісь добрі справи у своєму маленькому місті, можливо, відкрити хорошу студію для дітей. І я думаю, що ось такі справи дуже потрібні Україні, тому що не тільки ці маленькі містечка в розбитому Донбасі потребують хороших ініціатив і проєктів, але й всі провінційні містечка плачуть за такими проєктами. І якщо ми будемо любити ті міста і місця, в яких ми виростаємо, то тоді можливо наша Україна якось по-іншому почуватиметься.

Фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» вже транслюють в кінотеатрах. Чому українцям варто переглянути його?

Цей фільм варто переглянути бодай тому, що це сучасне українське документальне кіно. Хочеться, щоб глядачі дивилися те, що ми для них знімаємо. Щоби бачили в лице тих людей, які живуть в Україні.

Часто є відчуття, що ми не знаємо один одного по-справжньому, але завдяки документальним невигаданим історіям, ми маємо шанс зазирнути в життя інших людей, таких як ми, які, наприклад, зіткнулися з труднощами.

Я думаю, що цей фільм, на відміну від багатьох інших фільмів про російсько-українську війну, вийшов досить життєствердним. Я неодноразово чула думку від глядачів, що, мовляв, вони налаштовували себе на якийсь важкий досвід, а вийшли із зали просвітленими, відчували якесь несподіване натхнення і полегшення. Тому хочеться побажати глядачам бути відкритими до цього досвіду, іти, дивитися, робити власні висновки. Можливо, фільм сподобається, можливо, ні, але треба дивитися. Бажаю гарного перегляду!