Спухлий з голоду і вже ледь ходив: героїчна історія з часів Голодомору

Мати з дітьми, яких розкуркулили й викинули з дому, в Голодомор знайшли прихисток у покинутій хаті, де помирав чужий хлопчик, – і змогли самі вижити та його врятувати.
Розкуркулили і вигнали з дому: історія однієї сім’ї у часи Голодомору

Український інститут національної пам’яті історією з книги «Пам’ять Роду», яку розповіла вчителька з Київщини Людмила Юрченко.

Її родина жила в селі Тростинка Васильківського району Київської області. Орієнтовно взимку 1930 року прадіда Людмили Павла Михайлюка визнали «ворогом народу» та розкуркулили. Усю його родину – дружину Параску, троє маленьких дітей та стареньку паралізовану матір засудили до заслання в Сибір. Але врешті заслали лише Павла, а решту родини вигнали з хати. На перший час їх пустили до себе родичі.

Коли почався голод, родина замешкала в хатині, розділеній на дві частини. Раніше в одній половині хати жила сім’я, яка чи то померла, чи була в інший спосіб знищена новою «властю», розповідає пані Людмила. В іншій половині жив «страшний дядько». Діти боялися на нього навіть дивитися, а Параска боялася випустити дітей з хати самих чи лишити їх вдома, щоб той дядько не вкрав, бо бували й такі випадки.

Щоб родина могла вижити, Параска влаштувалася наймичкою до надісланого з міста комуніста агітатора-парторга, якого поселили в рідній хаті Михайлюків. Тобто тепер вона ходила у свою хату на роботу. Забирала лушпиння з картоплі, буряків, якісь недоїдки – так і виживали.

Врятовули від смерті у часи голоду

Якось Параска дізналася, що у хаті неподалік померли всі дорослі й лишився один хлопчик Іван. Він був спухлий з голоду і вже ледь ходив. Хата стояла пусткою, бо з неї винесли все, що могли винести. Холодний вітер та малий спухлий хлопчик з тоненькими ручками й ніжками – все, що там ворушилося. Тож Параска зібрала свої пожитки, дітей і перебралася у хату до Івана. Потроху вона його відгодувала і виходила. Далі він ріс з її дітьми. Параску називав «мамою», а її дочку Тетяну, бабусю Людмили Юрченко, – «сестричкою».

Зараз це звучить так банально: відгодувала, – каже пані Людмила. – Але коли харчів обмаль, коли діти постійно просять їсти, коли одягнути нічого, не додавати своїм і ділити їжу на ще одного – це вчинок, який свідчить про велике серце…

До речі, Павлу Михайлюку вдалося втекти з потяга під час етапування до Сибіру. З часом він навіть зумів побачитися зі своєю родиною!

Продовження цієї історії та інші спогади можна прочитати в електронній версії книги «Пам’ять роду».

Родина Михайлюків до розкуркулення: сидять Павло та Параска з двома синами. За ними стоїть сестра Павла Хвидора. Світлина зроблена до народження доньки Михайлюків Тетяни / Фото надане онукою Тетяни Людмилою Юрченко

P.S. Закликаємо в суботу, 28 листопада, вшанувати пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 хвилиною мовчання о 16:00 та опісля засвітити на підвіконнях своїх осель символічку свічку пам’яті.

Джерело: Український інститут національної пам’яті