Все життя втікали від травм: моторошний досвід митців, які пережили Першу світову

Війна забирає в окопи не лише кадрових військових, а й письменників, художників чи фотографів. Які згодом свій моторошний досвід передають через художні твори. Про митців на фронтах Першої Світової – читайте далі.

Війна не перебирає, кого призвати на фронт. Вона загострює відчуття. І хоч у це важко повірити, часто відкриває шлях назустріч музі. Про це – у програмі «Конфлікти» на 24 каналі.

Багато з тих, кому пощастило повернутися із окопів Першої світової до мирного життя, долали цей шлях через творчість. В основному через публікацію своїх переживань на папері, але були й інші, для кого робота з мистецтвом дозволяла залікувати повоєнні рубці на серці.

Ернест Юнґер

У січні 1915 року французи намагалися прорвати позиційну оборону німецької армії в регіоні Шампань. Серед кайзерівських вояків, які стримували наступ, був і 20-літній німець Ернест Юнґер.

Влітку – восени 1916 року у справжньому пеклі на півночі Франції побували 2,5 мільйони британських, французьких і німецьких солдатів. У випадку успіху операції на річці Сомма сили Антанти мали вирвати ініціативу з рук Німеччини у тій війні.

Довідка. Підрозділ Юнґера єдиним із полку не потрапив у полон. За цей бій письменник отримав «Блакитного Макса» – найпрестижнішу німецьку мілітарну нагороду того часу. Усього впродовж війни Ернест отримав 14 поранень.

Перша світова для Юнґера завершилася 25 серпня 1918 року боєм під Фавреєм. Він отримав кілька поранень в груди, але продовжив стріляти з револьвера і командувати залишками роти.

Життя після Першої світової

Юнґера часто порівнюють із ще одним німцем – Еріхом Марією Ремарком. На перший погляд, їх романи «У сталевих грозах» та «На Західному фронті без змін» мають багато спільного. Та якщо Ремарк зображує війну як найбільшу катастрофу людства, Юнґер схильний був шукати в ній естетику.

Більшість людей, які пережили подібний досвід, сильно травмовані, психологічно деформовані або повністю розбиті. Але Юнґеру вдалося створити феноменальну літературу з цієї біди. Звичайно, цього не сталося би, якби він не одягав «зовнішню броню».

Британський фотограф Ернест Брукс / Фото IWM

Хоча Брукс не воював з карабіном в руках, він не раз ризикував головою заради ефектних кадрів. Нерідко роботи Брукса, як і його колег, використовували на батьківщині для пропаганди.

Наприклад, під час битви на Соммі він мав фотографувати склади боєприпасів, аби показати, що британцям не бракує снарядів. Однак з часом знімки Брукса ставали все гострішими. Він навіть почав фотографувати вбитих солдатів, хоча ця тема була під табу.

Брукс розумів, що такі фотографії не пройдуть цензуру, але сподівався опублікувати їх після війни. І таки зробив це. Знімки мали нагадувати людям, що битви – це не лише героїзм і патріотичне піднесення, а й кров, бруд і смерть.

Ернест не був фоторемісником. Він не просто знімав на плівку перебіг подій, а зосереджувався на людських емоціях. Наприклад, турецькі бранці на знімках Брукса – не кровожерливі монстри, як говорила пропаганда, а втомлені, побиті війною люди.

Одна з найвідоміших фотографій Ернеста Брукса

Після закінчення війни Брукс знову став офіційним фотографом королівської сім’ї Великобританії. Щоправда, через кілька років його звільнили з невідомих причин.

Цікаво! Ернест написав кілька статей про свій досвід на фронті. Але побачене і пережите не відпускало чоловіка. За словами дружини, він впадав у депресію і часто заглядав у чарку.

Зараз спадок фотомитця зберігається в Імперському воєнному музеї Лондона та у Національній бібліотеці Шотландії. 4,5 тисячі знімків оцифровані і перебувають у вільному доступі для громадськості.

Анна Коулман-Ледд

Якщо попередні митці намагалися зцілювати поранені війною душі, то американська скульпторка Анна Коулман-Ледд хотіла повернути солдатам понівечені обличчя.

Перша Світова залишила жахливий спадок – мільйони зранених вибухами, обстрілами, опіками і отруйними газами. Як альтернативу пластичній хірургії, яка тільки зароджувалася, Анна придумала мідні маски, що приховували каліцтва.

Американська скульпторка Анна Коулман-Ледд / Архівне фото

Роботи Коулман були тонко виконаними, важили від 100 до 250 грамів. Фрагменти обличчя жінка відтворювала завдяки фотографіям і спогадам солдатів.

Іноді вояки просили не просто замаскувати ушкодження, а й покращити зовнішність у порівнянні з тим, який був до поранення. Часто чоловіки просили зробити їх схожими на загиблого англійського поета Руперта Брука, якого тоді вважали еталоном краси.

Маски зношувалися за кілька років – під впливом дощу, поту, сліз. Та й носити їх було доволі незручно, адже дотик міді до рани був неприємним. Однак вироби Коулман були популярними. Дехто з пацієнтів навіть зізнавався, що завдяки новому обличчю відмовлявся від ідеї вкоротити собі віку.

+Відео